У рамках «безбар’єрного спілкування» розглянемо основні вислови, які не варто вживати у розмові з ветеранами війни. Матеріал підготували фахівці Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції.
«А що було на війні?», «У тебе стріляли?», «А ти вбивав?» – чи траплялось вам запитувати таке у людини з досвідом війни.
Є фрази, які краще не адресувати ветеранам та ветеранкам, адже вони можуть викликати тяжкі й потенційно травматичні спогади.
Не говоріть: «Я тебе розумію». Якщо ви не були на фронті, не маєте досвіду участі у бойових діях – не кажіть цього.
Не можна жаліти: «Ох ти ж бідненький / бідненька!». Жалості не повинно бути. Адже захист держави, людей – це про гідність і повагу. Жалість знецінює, свідчить про вашу переконаність, що людина не впорається.
Не вимагайте: «Ти повинен / повинна…», «Тобі треба…». Люди очікують від ветеранів/ветеранок повернення до цивільного життя й активності в ньому: стати «воїнами економічного фронту», «навести в країні порядок». Це покладає занадто велику відповідальність на людей, які на певному етапі життя вирішили захищати країну. Коли вони виконають цей обов’язок, не треба обтяжувати їх додатковими очікуваннями. Дайте змогу органічно повернутися до цивільного життя у той спосіб, який людина вважатиме найприйнятнішим.
«Я й не думав, що ти підеш воювати...», «Чому ти взагалі туди пішов/пішла?» – такі слова знецінюють людину та її рішення.
Говорити про смерть побратимів/посестер доречно, якщо йдеться про пам’ять, а не про факт загибелі. Через так звану «вину того, хто вижив» людина може відчувати сором за те, що вона вижила, а хтось – загинув. Така розмова викличе сумні спогади.
Не варто запитувати «Коли обміняють наших полонених?», «Чи вистоїмо ми у цій війні?», «Коли війна закінчиться?». Ці питання поза їхніми знаннями, трохи не «за адресою».
Питання на кшталт «Чи ти когось убивав/убивала?», «А скількох ти вбив/вбила?», «Як це – вбивати?», мабуть, найгірші з можливих. Вбивство накладає величезний відбиток на психіку людини, який супроводжується складними емоціями. Цю тему немає сенсу зачіпати, вона повертає жахливі спогади смерті. Нормальна людина зовсім не пишається тим, що вбила когось, прагнучи вижити і захистити себе, побратимів, сім’ю і країну. Вбивства для звичайних людей – не та діяльність, про яку хтось мріє чи хоче згадувати.
Теми, які можуть бути чутливими для розмови: війна, політика, справедливість і несправедливість, почуття провини. Якщо людина сама прагне говорити на ці теми, нагадуйте собі, що вона має право думати так, як їй краще, що немає потреби її переконувати у протилежному і що вона хоче бути почутою.
Не варто використовувати висловлювання, що принижують гідність, знецінюють досвід або можуть викликати бурхливу реакцію у ветеранів/ветеранок та сприйматися як образливі:
Я теж збирався/збиралась піти на війну, але…
Ви пройшли жахи війни.
Скоріше б те все вже закінчилося.
А я чув/чула, що в зоні бойових дій твориться…
Кому та війна потрібна…
Ми вас туди не посилали.
Росіяни – наші брати. Ми один народ тощо.
Ще більше корисних порад – у «Довіднику безбар’єрності»
